Депривація як поліфундаментальне явище широко використовується у багатьох галузях сучасної науки, маючи найбільшу частотність уживання в біології, педагогіці, медицині, дефектології та інших сцієнтичних сферах „людинознавчого” циклу, а також є одним з найцікавіших феноменів психологічної теорії та практики.
Змістово-функціональна сутність цього терміну зводиться до того, що це „обмеження”, „позбавлення” „незадоволення потреб” людини, тобто це дефіцит або відмова в нормальній біосоціальній стимуляції, харчуванні, опіці, комфорті і любові. Етимологія терміну „депривація” означає обмеження або позбавлення можливостей задоволення життєво важливих потреб, тобто це позначення такого психічного стану, який виникає в результаті ускладнених екзистенційних обставин і ситуацій, унаслідок чого людина позбавляється реальної можливості для задоволення базових психічних потреб достатньою мірою та впродовж певного часу. У контексті актуальної проблематики нашого трансформаційного суспільства депривації набуває окремого наукового статусу насамперед через деструктивний вплив на всю систему соціально-психологічного буття людей, які зазнають його нівеляційного впливу. Серед різнотипних чинників, обмежуючих повноцінний розвиток, якраз психічна депривація чи не найбільшою мірою гальмує перебіг особистісного становлення, забарвлюючи його дискомфортними й девіантними сегментами.
Депривація є соціально-екзистенційним фактом надзвичайної важливості, адже набуває ознак перманентної особистісної кризи і дисфункції та, по суті, завжди є викликом нормальній еволюції й онтогенезу людини як психосоціальної істоти. Своєю глибиною і потужністю вона загрожує повноцінному розвитку на всіх рівнях, призводячи до своєрідної інволюції – соціального аутсайдерства, до того ж ускладненого численними девіантними психологічними особливостями. Внаслідок переживання деприваційного синдрому відбувається зниження загальної вітальної стійкості і рівня психосоціальної збалансованості людини, а процес її становлення характеризується звуженням комунікативної активності, психоемоційною фрагментарністю й тенденціями до соціальної аутизації, астенії, депресії, пасивності тощо.
Короткий історіогенез проблеми зводиться до таких найважливіших позицій: 1) депривація асоціюється з вивченням складних і болісних проблем – так звані «вовчі діти», синдром Мавглі, знайдені в джунглях забуті й занедбані сестрички Амала і Камала, Авейронський хлопчик Віктор та інші діти, які з найранших етапів свого життя виховувалися поза цивілізацію в середовищі диких тварин; 2) спалахи сирітства у післявоєнному лихолітті після першої та другої світових воєн, коли спостерігалася масова смертність сиріт у дитячих притулках Європи насамперед через фатальний брак любові, контакту з матір’ю на рівні опіки, смаку молока, запаху, погляду, колискової... Такі чинники (як ціла низка інших детермінант) зумовили нагальну необхідність вивчення депривації, яка в перехідних поставторитарних і кризових суспільствах іноді набувала пандемічного стану.
До речі, гостро актуальним є не такий віддалений історичний погляд на депривацію як причину і наслідок безвиході, екзистенційного вакууму, що був пізнаний нами внаслідок спілкуванн з австрійським, німецьким та хорватським професорами, які, аналізуючи масові (і, здавалось би, немотивовані) суїциди в’язнів концентраційних таборів у часи війни в Югославії (90-і роки ХХ століття), віднаходили причину якраз у деприваційній втраті сенсу життя через смерть рідних, руйнацію домівки та віри в національні й загальнолюдські ідеї та цінності.
Теоретико-емпіричним шляхом нами було марковано таку типологічну диференціацію поняття „депривація” – психічна, соціальна, сенсорна, материнська, родинна, сімейна, сексуальна, гендерна, комунікативна, інформаційна, перцептивна, когнітивна, афективна (емоційна), екстремальна, економічна (матеріальна), професійна, тотальна/парціальна (часткова), перманентна, просторова (локомоційно-кінетична, рухова, психомоторна, пересувальна), харчова, тактильно-кінестетична, явна/латентна (прихована, замаскована), зовнішня/внутрішня, темпоральна (часова, рання/пізна), експериментальна, закладова, рольова, субетнічна, організмічна, духовно-соматична, депривація сну та ін. Таке широке тло типологізації лише засвідчує мультиканальність прояву цього феномена у багатьох соціально-психологічних сферах людського буття.
Нижче проілюструємо кілька зразків різних видів депривації.
Соціальна (в різних модифікаціях), насамперед сімейна: – діти-сироти (т.зв. підкидьки, «круглі» сироти), які болісно і травмогенно переживають стигматизацію («інкубаторці», соціальні аутсайдери) та гостро відчувають брак моделей для власної ідентифікації як ототожнення в статевих, сімейних ролях і статусах. Як наслідок у них часто ідеалізовані й ілюзорні хибні уявлення з фільмів, книжок про сімейне життя. Брак власного досвіду призводить до надмірного застосування механізму конфабуляції – віри у придумане щасливе минуле, ймовірний вищий рівень брехливості, соціальної мімікрії як пристосування до мікро- і макродовкілля порівняно з вибіркою, вищий ризик набуття хибних статевих ролей тощо. За нашими спільними дослідженнями з доцентом Д. Гошовською, самоакцептація як прийняття себе на рівні зовнішності, соціальної поведінки в дівчаток-підлітків (сиріт) з масової школи, гімназії, школи-інтернату, колонії істотно відрізняється. У вихованок закритих освітніх закладів – вищий рівень вербальної та інструментальної агресивності, часта відмова від імені (надання переваги кличці), часте заперечення прізвища, спроба змінити одне й друге (майже у 70 відсотків) та інші амортизаційні особистісні тенденції (аж до бажання змінити стать, щоб, маскулінізувавшись, помститися всіх кривдам і кривдникам); – діти-сироти і напівсироти – ціла низка соціально-психологічних проблем, насамперед з набуттям адекватної самооцінки, цілісного образу Я тощо (особливо у дітей від матерів-одиначок); – діти з дистантних сімей – ціла велика група дитячої популяції за живих батьків, які у вимушеній трудовій міграції, переживає сурогатні форми сімейного виховання. Внаслідок чого дуже багато дисфункцій: від соціального паразитаризму (пришлють євро чи долари, за які можна купити все) до «необачної асоціальності» (наприклад, надто рання вагітність, зокрема в одному з гірських районів серед 12 вагітних неповнолітніх дівчат 9 були мешканками села, де патріархальна етнопедагогічна модель дідусів і бабусь, на жаль, не витримала випробування сучасністю та дала прикрий збій); діти з повних багатодітних сімей теж іноді зазнають деприваційного впливу. Загалом, усе добре, адже це – міцні сім’ї, де можна відчути модність одежини з плеча старшого брата або переконатися в силі його кулаків на власний захист від мобінгу в школі, однак є деякі об’єктивні проблеми. Попри те, що соціалізація дітей у багатодітних сім’ях часто успішно відбувається завдяки наслідуванню, психоемоційному зараженню, ідентифікації з дорослішими, то все ж однією з проблем є те, що, за статистикою, приблизно лише 40 хвилин упродовж доби триває безпосередня комунікація в нуклеарній сім’ї між батьками і дітьми, тоді як, безперечно, в багатодітній – значно менше часу. Правда, спрацьовує компенсація на рівні спілкування «брати-сестри», сиблінги між собою тощо.
Інший варіант – соціальна депривація як ізоляція – пенітенціарна психологія: це – своєрідне пекло на землі, парадигма колонії, спадаюче осліплення, дискримінація. Потужно й авторитарно спрацьовує бінарна міфологема «злочин – кара», тому вертикальна і горизонтальна комунікація, касти, побої, суїциди… До речі, є унікальна праця Володимира Яніва «Про духовний вплив арешту», а печальною перлиною в’язничої деприваційної поезії вважаємо вірш українського дисидента Зіновія Красівського «Дружині на Новий рік».
Сенсорна депривація – її розглядають як тривале більш-менш повне позбавлення людини зорових, слухових, тактильних чи інших відчуттів, рухливості, спілкування, емоційних переживань тощо. Як наслідок – збіднене середовище, сенсорний голод. Традиційно вивчається у контексті тифло-сурдо- психології , які детально розкривають обмеження глухих і сліпих дітей. Для мене по сьогодні одним з найбільших психоемоційних травмогенних зліпків-спогадів залишається побачений колись концерт глухих і глухонімих дітей у спецінтернаті.
Які ймовірні симптоми і наслідки ? Зниження і перепади настрою, загальмованість, депресія, апатія, які змінюються ейфорією, дратівливістю, розлад орієнтації в часі, ілюзії сприймання, занепокоєння, неприємні соматичні відчуття, головні болі, болі в спині, в потилиці, в очах, маячні ідеї, подібні до параноїдних; галюцинації, тривога і страх, скарги на клаустрофобію, нудьгу, особливі фізичні потреби.
Економічна депривація – психологія бідності, коли напротивагу поняттю «золотий мільярд» решта планети Земля є суспільством бідних, яке часто ледь не голодає. Кардинально різними є доступ до соціальних благ, харчів, послуг, освіти, відпочинку…. В цьому ракурсі дуже потужною є праця видатного латиноамериканського вченого Пауло Фрейре «Педагогіка пригноблених», де все (включно з банківською накопичувальною системою освіти) для бідних є іншим, сурогатнішим. «Мозаїчні» класи як спроби вирівнювання «кольорових» дітей –лише один з відбитків економічної депривації. Унаслідок такої гігантської матеріальної поляризації можливі й ентропійні вибухи, бунти, погроми або й революції.
Комунікативна депривація – нестача спілкування або перенасичення ним, тому слід вести мову про депривований хронотоп. Розлади сприймання часу – по суті, чистий гештальпсихологічний варіант: немає ні минулого, ні майбутнього, а є лише наші думки про них. Обмеження простору будівлею школи-інтернату, колонії, брак власних речей (майже все спільне), дозвільне пересування (навіть справляння фізіологічних потреб) формовують депресивний модус самосвідомості, пригнічену і слабку біосоціально конформну істоту, яка легко піддається маніпуляціям.
Цікавою є екстремальна депривація – жертви катастроф, воєн, тому – біженці, нелегальні мігранти, фізичні чистки нацменшин… Зокрема, дітям мігрантів досить часто є притаманний такий деприваційний стан як маргіналізація (і тут і там, ні тут ні там, унаслідок чого наступають амбівалентність і дихотомія).
Не менш цікавим аспектом деприваційної тематики є депривація сну як один з психологічних методів впливу на особистість. Депривація сну як спосіб завдання тортур активно використовувався в усіх тоталітарно-мілітарних спільнотах (диктатури, військові режими, хунти тощо), а також як спосіб поведінки з полоненими в умовах воєнних дій (концентраційні табори, тюрми, карцери тощо), насамперед з метою зламати волю й отримати потрібне зізнання. Загалом, депривація сну може призвести до таких фізіологічних ефектів і розладів: біль у м’язах, падіння гостроти зору, клінічна депресія, надмірна сонливість протягом дня, зменшення здатності до концентрації уваги й мислення, запаморочення, непритомний стан, галюцинації (візуальні і слухові), тремор кінцівок, головний біль, гіперактивність, перенапруження, дратівливість, провали в пам’яті, нудота, ністагм (швидкий мимовільний ритмічний рух очима), сповільнений час реакції, неясне або незв’язане мовлення тощо.
Харчова депривація – голод, недоїдання, голодомор. Покарання вихованців голодом, іноді практиковане деякими несумлінними працівниками в інтернатах, є кримінально відповідальним і забороненим «виховним» засобом, адже в дітей-сиріт віноце в кухні, через яке видають їду, набуває на рівні імпринтінгу сворідного статусу – це єдине джерело харчів. Тому, коли їх карають голодом, то діти можуть відчувати страх смерті, демонструють розпач, плач, оскільки це єдине енергетично-калорійне джерело для виживання. Варіантом є харчовий маразм – стан, відомий людям уже багато століть, викликається хронічним недоотриманням харчових калорій. Маразм може вражати людей у будь-якому віці, хоча його дія на розвиток них, так і нервових структур – істотно більше, коли цей стан розвивається на першому році життя. Іншим ракурсом є квашіоркор (Kwashiorkor) – стан, розпізнаний тільки в XX столітті, є розладом, що викликається недоліком протеїну. Вік, в якому він наступає, коливається від 1 року до 3 років. Психологічні зміни у дитини, страждаючої квашіоркором, включають апатію і дратівливість, а такі діти часто впадають у сонний стан, що змінюється періодами монотонного плачу або ехолалії. Можуть спостерігатися стереотипні дії, роздирання і з’їдання клаптів одягу, а також копрофагія. Анорексія, нудота, блювота і пронос (діарея) зустрічаються практично у всіх таких хворих, водночас смертність серед страждаючих квашіоркором вельми висока – від 30 до 50%. Помежовим девіантним станом є нервово-психічна анорексія та булімія. Деякі вчені-футурологи відзначають, що депривація їжі набуває глобального значення у зв’язку з перенаселенням та через світову продовольчу кризу, що неухильно розвивається (особливо у країнах так званого «третього світу»).
Сексуальна депривація (полярники, нафтовики, космонавти, підводники, вояки віддалених гарнізонів, в’язні та ін.). Потребує спеціальних медико-психологічних досліджень, адже попри потужний психофізіологічний ракурс вияву (притлумлення „основного інстинкту”) призводить до низки соціально-психологічних ускладнень (сексуальна агресія, сексуальні девіації, сексизм, розлади сексуальної сфери тощо).
Є ще й інші види, типи, форми і модифікації депривації (культурна духовна, етична, водна, рухова (психомоторна), субетнічна та інші.
Цікавими є професійна депривація – не лише безробіття, але й «дітки із золотої клітки» (виховують їх тільки гувернери, охоронці), тобто – мажорів можна розглядати і як жерт сімейно-професійної депривації; організмічна депривація, що зумовлена вродженими або набутими індивідуальними недоліками людини, насамперед фізичною потворністю, інвалідністю, інтелектуальною недостатністю (горбань, кульгавий, дитина-даун тощо); відносна депривація як щоранкова незрозуміла заздрість до об’єктивно багатого сусіда або «недолугої білявки без вищої освіти» на розкішному мерседесі та інші.
Варто відзначити одне – різні види депривації працюють разом, комплексно: наприклад, заробітчанство, трудова міграція: соціальна-економічна-сімейна-комунікативна-сексуальна депривація та інші.
Усі ми щойно пережили цвітіння саду… Філософія саду – універсальна категорія в усіх культурах. В кожному саду є здорові й депривовані чи трухляві, дуплаві дерева. Тому за Франсуа Марі Аруе (Вольтером) – кожен повинен обробляти свій сад. У нас він – «Сад Божественних пісень» (Григорія Сковороди), «Садок вишневий коло хати» (Тараса Шевченка), «Сад Гетсиманський» (Івана Багряного), «Сад нетанучих скульптур» (Ліни Костенко), зрештою наш Ботанічний сад СНУ).
Дбайливо і гуманно мусимо обробляти свій сад…
